Well, frankly speaking, навіть не знаю з чого
почати. Зараз я починаю розуміти чому
деякі люди божеволіють. Це результат
тієї недомовленості, невпевненості у
щирості і егоїзму. Едина річ у чому я
переконуюсь все частіше і частіше
(мабуть раз на місяц точно) це те, що
кожній дії є причина. Ми швидко відчуваєм
зміну у ставлені до нас і коли людина
каже, що вам треба поговорити, ти прекрасно
розумієш, що покинула вона тебе ще
задовго до того моменту коли вимовила
ці слова і зібрала свої речі. А все що
ти зміг відповісти - якесь жалюгідне
“добре, якщо ти вважаєш це правильним
і тобі це потрібно”. Бо ти
навіть не знаєш яка реакція буде
правильною, бо сумніваюсь чі взагалі у
якісь мові існують такі слова, які могли
б описати твій стан у цей час. Та думка про те, що час від
часу вона буде згадувати про тебе, трохи
заспокоює. Це як бачити свої вірші на
стінах зовсім незнайомих людей у соц. мережах, як раптом почути знайоме ім'я
у новій компанії, як надавати перевагу
дрібницям. Сприйняття не доходить на
першому тижні, до речі, на другому також.
І кожного разу тобі доводиться зупиняти
себе перед кнопкою виклику. Після таких
емоційних потресінь, ти сідаєш за свій
ноутбук і розумієш, що рік за роком ти
опиняєшся у такій самій дурнуватій
ситуації, а твої вірші стають якимись
віщіми, від цього стає трохи моторошно.
І знову всю ніч чутно клацання клавіатури.
