namaste

я закриваю очі. подих сповільнюється, через ліве коліно перестає поступати кров, голос каже щось про регулярну шавасину і як ми всі її потребуємо. на верхньому поверсі чутний стук підборів - місто знайде тебе де завгодно. залишаючи опорою ліву руку та ногу, тіло нагадує гору. васіштхасана. чи багато опор ми маємо в житті? які покинуть свої справи заради тебе, які терпітимуть труднощі, що ти їм завдаєш. кінець квітня твоя подруга застібає на собі твою куртку та підвертає задовгі для неї джинси. тебе обіймають і через втрату баланса - падаєте, але вам не боляче. всі усміхаються, бо щастя - у простих речах. піднімаєтесь у врікшасану. той самий баланс душі та тіла, розуму та серця. рішення провести літо у іншій країні вже не здається таким безхмарним. працюючи, спілкуючись з великою кількістю людей, проводити з ними час так, щоби залишати його ще на себе та скаржитись на те, що доба має лише 24 години. хіба це не є справжнє життя? ставлячи коліна на лікті та приймаючи максимально незручну позу, замислюєшся про зону комфорта. 2 курс. залік по філософії.  contra spem spero заходиш до аудиторії. на дошці дві теми: синім виділена та, що добре відома, червоним та, що бачиш вперше. можеш діяти в своїх рамках, чи спробувати пересилити їх. світло стає рідкішим. перед очима постає потяг метро, який забирає тебе кожного четверга, як він і зробить через декілька хвилин. "-не хочеш сьогодні залишитись?" -звістно... з майже стертим написом "не притулятися" двері зачиняються. рушаймо далі. голос наполягає подумати про щось приємне. ти чуєш шум океану. перед очима - схід сонця, хвилі океану лоскочуть ноги, тобі щойно виповнилося 19 років. колір сонця, прозорість води і те, хто тягне тебе у воду здається таким ідеальним. та сама шавасина. час вийшов. ви подумали про заняття йогою, а я про те, як жити це життя. намасте.

Фінальна стрічка

ми не навчені говорити «так», взаємно сповільняючі серцебиття. 

навпіл небо ділить літак. навпіл ділиться все життя. 

дві дороги зіткнулись в пункті, а між ними подвійна межа. 

весь час ти тримав ту руку, яка зараз надто чужа.

як рвуться наши обійми і палають вогнем мости

кожного вечора ти отримуєш, ненаписані мною листи. 

зірки це плями світла посеред чорної імли. 

вагаючись ти почуєш шепіт: « якщо не зараз то коли?»

має бути фінальна стрічка, game over або ж the end 

доки палатиме в темряві свічка, я відкрию тобі Неверленд.

оne for the road, baby, ми сьогодні летимо наспад. 

відкривайте вікна, вимикайте світло, Всесвіт намалює рясний зорепад.

згадуй серце згадуй, цей останній вальс

ну ж бо, кохана, ходімо, Люцифер вже чекає на нас