namaste

я закриваю очі. подих сповільнюється, через ліве коліно перестає поступати кров, голос каже щось про регулярну шавасину і як ми всі її потребуємо. на верхньому поверсі чутний стук підборів - місто знайде тебе де завгодно. залишаючи опорою ліву руку та ногу, тіло нагадує гору. васіштхасана. чи багато опор ми маємо в житті? які покинуть свої справи заради тебе, які терпітимуть труднощі, що ти їм завдаєш. кінець квітня твоя подруга застібає на собі твою куртку та підвертає задовгі для неї джинси. тебе обіймають і через втрату баланса - падаєте, але вам не боляче. всі усміхаються, бо щастя - у простих речах. піднімаєтесь у врікшасану. той самий баланс душі та тіла, розуму та серця. рішення провести літо у іншій країні вже не здається таким безхмарним. працюючи, спілкуючись з великою кількістю людей, проводити з ними час так, щоби залишати його ще на себе та скаржитись на те, що доба має лише 24 години. хіба це не є справжнє життя? ставлячи коліна на лікті та приймаючи максимально незручну позу, замислюєшся про зону комфорта. 2 курс. залік по філософії.  contra spem spero заходиш до аудиторії. на дошці дві теми: синім виділена та, що добре відома, червоним та, що бачиш вперше. можеш діяти в своїх рамках, чи спробувати пересилити їх. світло стає рідкішим. перед очима постає потяг метро, який забирає тебе кожного четверга, як він і зробить через декілька хвилин. "-не хочеш сьогодні залишитись?" -звістно... з майже стертим написом "не притулятися" двері зачиняються. рушаймо далі. голос наполягає подумати про щось приємне. ти чуєш шум океану. перед очима - схід сонця, хвилі океану лоскочуть ноги, тобі щойно виповнилося 19 років. колір сонця, прозорість води і те, хто тягне тебе у воду здається таким ідеальним. та сама шавасина. час вийшов. ви подумали про заняття йогою, а я про те, як жити це життя. намасте.

Фінальна стрічка

ми не навчені говорити «так», взаємно сповільняючі серцебиття. 

навпіл небо ділить літак. навпіл ділиться все життя. 

дві дороги зіткнулись в пункті, а між ними подвійна межа. 

весь час ти тримав ту руку, яка зараз надто чужа.

як рвуться наши обійми і палають вогнем мости

кожного вечора ти отримуєш, ненаписані мною листи. 

зірки це плями світла посеред чорної імли. 

вагаючись ти почуєш шепіт: « якщо не зараз то коли?»

має бути фінальна стрічка, game over або ж the end 

доки палатиме в темряві свічка, я відкрию тобі Неверленд.

оne for the road, baby, ми сьогодні летимо наспад. 

відкривайте вікна, вимикайте світло, Всесвіт намалює рясний зорепад.

згадуй серце згадуй, цей останній вальс

ну ж бо, кохана, ходімо, Люцифер вже чекає на нас

Devils inside

I wish I could read your thoughts

I wish I could show my feelings

you weren't frank with me a lot

I wasn' t a model for dreaming

I'm not drama-queen anymore

you aren't a nowadays' hero 

you used to knock at my door

but love that person in mirror

they told me that love is blind

they told you had nothing inside

but I was in love with your mind

it is hard to accept they were right.

I still look for your face in a crowd

and wearing the highest heels

I wonder if you feel sorry about

my heart that is made from steel

I doubt would change with ages

I doubt we still are the same 

at last we've turned common pages

and now don't have common aim.

I won't need to be so dramatic despite

Just had to feed devils of mine inside.

чб

люди делят реальность на да и нет

не морочась со всякими может и если

есть только белый и черный цвет

но поступай как хочешь, плевать на честность

Выключая свет, смывая город с лица

Снимая платье с девушки без кольца

Включаешь джаз и блюз, начинаешь жить

Ты бросаешь людей, люди бросают курить,

говорить, язвить, пить

забывая знакомые номера

не стучаться в души, а лишь в тела

не замечая в голосе дрожи

мне с тобой хорошо конечно,

но давай созвонимся позже

как конвейер, ты не придешь -

на тебя сразу найдут похожих

дешевых прохожих

с которыми будет проще легче

обрастать 21 кожей

без лиц, без имен, без личности

поражая своей обычностью

концентрируясь на обличии

быть противным до неприличия

не имея ничего личного

только душу дома публичного

ты приходишь вновь, только нет огня

наконец забудь / полюби меня

мы с тобой выбираем не те пути

но откуда все знают куда идти

в мире где удаляются люди письма и адреса

где у всех равнодушно пустые глаза

где же тот запал, тот огонь внутри

я бегу от тебя, как ты скажешь три

Люди находят тысячу тупых причин

А я просто выбираю не тех мужчин.

Вряд ли буду

мне жаль самолетов сошедших с пути

жаль кораблей потерявших свою звезду

поездов и забытые ветки метро 

стертые карты, пустые слова

которые я через день забуду 

типа вернись, я якобы жду тебя

но все же знаешь, я вряд ли буду.

найпростіші слова

Ми будем з тобою як день і ніч
з одним татуванням в узгір'ях пліч
з одним майбутнім, життям на двох
ти будеш видих, а я твій вдох.

Гулятимем містом з вечірньою кавою
я завжди буду з тобою ласкавою
цитуватиму вірші, лукаво дивитись
зранку будити, по пятницях снитись.

Прокидатись під Бланта, засинати під FOB
дивитися в очі поки не візьме озноб
і весь час що ми разом в Парижі чи Ніцці
шепотітимеш в ухо мені ніжні дурниці.

від початку Всесвіту і мабуть до самого краю -
я кохаю тебе, я кохаю тебе, я кохаю

Просто захотілося Тобі розказати

Тринадцятою мовою на яку переклали вірші мого улюбленого письменника стала турецька. Який цікавий збіг, чи може цікавий він лише для мене, хоча я й зрозуміла лише верлібр про жінку, яка голить ноги у твоїй ванні. Першу сесію вже завершено і здавалося б що можно спокійно видихнути, відпустити і стерти всі ті питання, що так довго не давали спокою. Як ті моменти коли ти переходиш на англійську, бо слів рідної мови тобі замало, щоб описати все те, що відбуваєтся всередині. Тож я маю перед собою чистий аркуш, як для написання листа (може й тобі?), так і планування подальшого життя. Кожного ранку, вислуховуючи про те, чому ж я все-таки не навчаюсь на журналістиці та занурюючи ложку у кукурудзяні пластівці під йогуртом з горішками, шматочками банану і полуниці, я думаю, що ця твоя здорова їжа колись мене вб'є. Просто захотілося Тобі це розказати.

Якщо скінчаться вірші

 Якщо скінчаться вірші, я цитуватиму тобі прозу. Англійскою, турецкою, українською, латинскою… якою скажеш. Ти зупиниш мене десь на моменті Полозкової і запитаєш скільки я їх взагалі знаю. Я відповім “стільки, що вистачить на купу випадків незграбного мовчання”. Не знаю як ти взагалі це терпітимеш, бо вірші не зовсім твоє, хоча, правду кажучи, навіть зовсім не твоє, як і ті старі фільми, які я так люблю передивлятися час від часу, як тяжка музика, яка меня заспокоює, як і зрештою я.

1:36 a.m. I'm done

 Well, frankly speaking, навіть не знаю з чого почати. Зараз я починаю розуміти чому деякі люди божеволіють. Це результат тієї недомовленості, невпевненості у щирості і егоїзму. Едина річ у чому я переконуюсь все частіше і частіше (мабуть раз на місяц точно) це те, що кожній дії є причина. Ми швидко відчуваєм зміну у ставлені до нас і коли людина каже, що вам треба поговорити, ти прекрасно розумієш, що покинула вона тебе ще задовго до того моменту коли вимовила ці слова і зібрала свої речі. А все що ти зміг відповісти - якесь жалюгідне “добре, якщо ти вважаєш це правильним і тобі це потрібно”. Бо ти навіть не знаєш яка реакція буде правильною, бо сумніваюсь чі взагалі у якісь мові існують такі слова, які могли б описати твій стан у цей час. Та думка про те, що час від часу вона буде згадувати про тебе, трохи заспокоює. Це як бачити свої вірші на стінах зовсім незнайомих людей у соц. мережах, як раптом почути знайоме ім'я у новій компанії, як надавати перевагу дрібницям. Сприйняття не доходить на першому тижні, до речі, на другому також. І кожного разу тобі доводиться зупиняти себе перед кнопкою виклику. Після таких емоційних потресінь, ти сідаєш за свій ноутбук і розумієш, що рік за роком ти опиняєшся у такій самій дурнуватій ситуації, а твої вірші стають якимись віщіми, від цього стає трохи моторошно. І знову всю ніч чутно клацання клавіатури.

True/False

There comes a point,  when you think that there is no more strangeness in your life. But it's just lull before hurricane. Life acquires new colors and turns. Everything changes every minute with crazy speed, but in what side, you can't understand. Wake up only when there isn't any road back. Appear so much "but" and reasons. So much people who want something from you. And there is no logic in their actions. so complicated and so stupid. Сan't believe in words, they are't matched with real feelings. Somewhere I understand, it's wrong and also it need an end so many days ago, but i can't. I know that it won't let for something good, or generally for something. However, I got used to it.
 That your odor, that makes me crazy. One time, you left it on my t-shirt, and i was ready to breath only that. Sometimes I feel it in the crowd and i hope that you are near, but you don't. and you weren't. Just an illusion of needs. but it was obvious. So good question: "for what?" -For nothing. Cause I want so. Why you turned sad? I have said that there is nothing in future, haven't I? So, it's your problem, dear. I do what I want when I feel like it.
  That fucking eyes, in which I have drowned. One moment I even believed that they look so frankly. When were closed and so near, don't need anything else.
  Of course i understood that there is a trick somewhere. But I wanted to be deceived. No, no hope, especially false hope. It's the worst feeling. Now I have nothing.  This time I felt nothing, was easily.
  Just last question: where it all are going? Oh, i suppose, I know the answer, the only answer - it all are going to hell.

Past&Future

Интересно, человек может жить между прошлым и будущим? Потому что как раз так я сейчас себя и чувствую. Нет, не в настоящем, а именно так как я сказала.

тот период, когда одна из глав твоей жизни уже закончена, а до следующей еще целая пустая страница. Теоретически, ты понимаешь что будет дальше, но вот подобраться к этому никак не можешь. Посещают мысли то о прошлом, то о будущем, но никак не о настоящем. А бывает вообще задумываешься так, что проливаешь кофе мимо чашки, не замечаешь ли машин нет когда переходишь дорогу. В конце нет ни злости, ни ненависти. В конце остается только хорошее. Только хорошие вопоминания. Хоть и становится грустно от того, что они больше не повторятся, по крайней мере не с этими людьми. И тот кто был всем, тот станет никем. По началу это как перелом, но нет такого чего не смог бы пережить человек. 

Когда вы встретите человека с которым будете счастливы, не считайте что вы созданы друг для друга. Жизнь - это череда случайностей. В любой момент вы можете встретить человека который изменит вашу жизнь с ног на голову. Ничего не предначертано. Ничего не решено. Лишь мы решаем как повернется наша жизнь, скидывая все на обстоятельства. Потому что боимся ответственности. Гораздо удобнее жить, зная что уже ничего не изменить,что раз случилось, значит так нужно было.

я не знаю

Я не знаю куди іду
І не знаю куда направляюся.
К якомусь суцільному дну.
З цим я відмінно справляюся.

Я не знаю, що буде далі.
Та чи буде щось взагалі.
До чорта всі спроби невдалі,
Все закінчиться враз, на вокзалі.

Я не знаю чи ти навмисно.
І не вірю в твої "почуття"
Чи була я тобі корисна?
Чи пам'ятатимешь все життя?

Я не знаю куди подітись,
Чи пустити на самотік?
Я нарешті змогла зігрітись,
А ти так зрадньо утік.

Я не знаю, як буде правильно.
Моє життя - ейфорія та декоденс.
Зараз звучатиме трохи ванільно,
Та знаєш, воно загубило сенс.

Реальный мир

Реальный мир, какое ****ство
Вокруг предательства, измены
"Прости, я как-то заигрался,
Прости, нужны мне перемены.
Воспринимать тебя всерьез,
Я все-равно не научился.
Тебе всего так мало лет,
Наверно, я поторопился."
История идет по кругу.
За все всегла нужно платить.
Но если мы нужны друг-другу,
Это никак не обратить.
Пускай мы знаем слишком мало
Но вещи есть и поважней:
От твоих глаз, меня ломало,
Тебя, с улыбки же моей.
Все получилось очень быстро
И необдуманно скорей...
Хочу ли я, чтоб повторился,
Один из этих, лучших дней?

Все поэты обречены на страданья

Все поэты обречены на страданья,
Больше, чем остальные люди.
Вечера коротают в молчаньи,
Сами свои прерывают судьбы.

Переживут какую-то драму
И напишут об этом стих.
Нет на свете любви ни грамма!
И чувств тоже нет никаких...

Простились так и не обсудив.
Но эти слова подкожно:
"У нас не было и нет перспектив"
Черт возьми, почему все так сложно?

Минутная слабость

все было так тихо, несложно
и наше чувство не ложно.
вдвоем замолчав осторожно,
в глаза посмотрели тревожно.

всего лишь минутная слабость
и в твоем голосе колкость
"ведь мы же друг-другу в тягость"
да и это уже не новость.

Тени

тени вокруг за тобой наблюдают
и нигде не скрыться от них,
все реже люди закон соблюдают,
не считают грехов своих.

а тени все видят и помнят, что каждый
сделал за короткий свой путь
и все всплывет, поверь, однажды,
но сделанного не вернуть.

 
а эти тени - наши  мысли,
что посещали каждого хоть раз
и не спасешься, даже если
таким оставишь свой рассказ.

Пусть так и будет

когда тебе всего шестнадцать,
забудь про рамки и границы.
ты в снегопад и минус двадцать,
иди и рассекай столицы.

и каждый вечер сиди с книгой
теряй во сне меньше часов,
но говори всегда с интригой
вокруг знакомых адресов.

тебе сейчас почти все можно,
и хочется все отрицать
и так легко, и так не сложно,
пусть будет так и в двадцать пять.

Полум'я усерединi

Приречений на смерть -
Годин не лiчить.
Хвилини свої проживає вщерть.
Ми всі приречені в якісь мірі.
Це кожен знає, знає, та мовчить

Як хочешь, щоб тебе почули,
Забудь про крик.
Оскільки зараз різні СМІ уми здобули
І достучатися до когось - марна справа.
Мабуть і ти до цього уже звик.

Та знаєш, у мене буває
так набридає холодна блакить
Адже всi люди - це велика зграя
Дiлiться фарбами своєї райдуги
Ви - полум'я, що довго вже горить.

Мечты

Так разбиваются мечты
Когда в округе - ни души
Когда так мало знаешь ты
Когда ты весь погряз во лжи
Тебя не радуют цветы.
И каждый со своим: "скажи!"
Уйти бы прочь от суеты.
И перестать бы лезть из кожи.
И не свести так рано счеты,
Воспоминания - до дрожи.
О действиях не отдавать отчеты
Но все-таки, как мы похожи.
Какие  глупые расчеты
Крадутся, как мороз по коже.

"моё"

однообразные мелькают дни,
и так уже наверно больше года
в нашей столице гаснут фонари,
на моем море не меняется погода.

и если на секунду бы вернуться
в то время, что ценилось бы сейчас
легко бы можно было задохнуться
воспоминания теперь - угарный газ

ведь ничего не бывает случайно,
мысли свои плохие - забудь.
за "своё" нужно бороться отчаянно
и счастье придет, когда-нибудь.

                                               07.02.14